Ілюстрація: #ОлександрШатохін
//
Російські військові захоплювали українські міста із впевненістю, що їх будуть зустрічати як визволителів. Однак, насправді місцеві віталися криками «Окупанти!», співали гімн України, кидалися беззбройними під бронетехніку та влаштовували масові мітинги.
Як тільки росіяни окуповували місто чи село, вони починали свавілля: викрадали посадовців з мерії та обласної адміністрації, активістів і вчителів. Тож тисячі людей почали виходити на центральні площі з вимогами звільнити полонених і залишити їхнє місто. «Херсон, Мелітополь, Енергодар, Бердянськ — це Україна!» — скандували місцеві. На початку березня мирні мітинги відбувалися щодня, збиралося все більше людей. А потім росіяни почали ще активніше стріляти по цивільних, вихоплювати людей із натовпу, полювати за учасниками мітингів.
Активні громадяни зазнавали репресій: з мітингу можна було вже не повернутися додому, окупанти відбирали мобільні телефони, проводили фільтрацію. Багато хто з мітингувальників опинився в полоні, доля декого досі невідома.
Щоби створити необхідну для російської пропаганди картинку, російські військові намагалися організувати проросійські мітинги, куди заманювали людей гуманітарною допомогою. Попри складнощі з їжею та медикаментами, на такі заходи приходило лише кілька десятків людей, тоді як на проукраїнські мітинги — тисячі.
Після того, як мирні мітинги стали неможливі на тимчасово окупованих територіях, там розпочався партизанський рух. Партизани розклеюють по містах патріотичні постери та погрози колаборантам і окупантам, вивішують українські прапори, влаштовують диверсії на залізниці, підривають мости, важливі для російської армії, а також ліквідовують загарбників. Тож у жодному окупованому місті в Україні російські військові не можуть почуватися в безпеці. А українці щодня доводять своїми вчинками: Херсон, Мелітополь, Енергодар, Бердянськ і ще сотні міст та сіл — це Україна.