Ілюстрація: #ОксанаДрачковська
//
Лікар Данило пропрацював у Ірпінській центральній міській лікарні (знаходиться в місті Буча) все життя. У перші дні повномасштабного вторгнення до них привозили українських військових і бійців територіальної оборони з вогнепальними пораненнями. 27 лютого росіяни окупували Бучу, тож розпочався наплив поранених цивільних: деяких підстрілювали тоді, коли вони просто виходили на вулицю, хтось натрапляв на міни. Часто до лікарні люди могли потрапити вже занадто пізно, бо окупанти не випускали їх із підвалів. Так дев’ятирічна дівчинка залишилася без руки, інший хлопець провів три дні з джгутом на нозі та заробив гангрену. Померлих пацієнтів ховали біля церкви неподалік. Лікарям у Бучі доводилося лікувати й окупантів — іншого вибору в персоналу не було.
Як згадує Данило, лікарні пощастило, що багато київських лікарів проживали в Бучі чи Ірпені, тож вони долучилися до колективу під час окупації. Ірпінська лікарня в березні змогла евакуювати пацієнтів і медперсонал з Бучі. Усі діти, прооперовані там, вижили й продовжили лікування за кордоном.
Водночас у київській дитячій лікарні «Охматдит» відчувалося, що частина персоналу залишилася в окупації в Київській області. За спогадами дитячого ортопеда-травматолога Валерія, місяць від початку вторгнення перетворився на один нескінченний день: медики ночували в «Охматдиті», спали в коридорах лікарні разом із пацієнтами й працювали попри повітряну тривогу й вибухи над закладом. Діти поступали з кровотечами й рваними ранами, деформованими обличчями й опіками. У деяких на очах помирали батьки. Тож з однією дитиною зазвичай працювало багато лікарів: хірурги, травматологи, неврологи та психологи. Валерій був вражений єднанням, яке проявили медики: не було «чужої» роботи, всі допомагали всім.
За перші місяці лікарі «Охматдиту» отримали важливий досвід роботи з травмами на війні — вони багато в чому відрізняються від поранень у мирному житті. Зараз, за словами Валерія, медики зможуть лікувати пацієнтів швидше та ефективніше.
Commenti